Забороняти чи ні?

     Зараз багато написано  про те, що обмеження і заборони пригнічують розвиток дитини. Мова йде про  ситуацію, коли дитині забороняють занадто багато - коли дитина постійно  "ні" і "не можна".

      В нас вдома, як тільки наш старший син почав повзати і цікавитись вмістом шухляд і поличок, до яких міг дотягнутись, я переховала все цінне, що могло розбитись, поламатись або могло нанести шкоду дитині на верхній рівень, туди, де син не міг дістати. В зоні досяжності залишились лише безпечні речі і те, що можна було діставати і складати на місце багато разів.

Але і інша крайність - коли дитині дозволяють все, немає жодних обмежень і заборон теж не сприяє розвитку. Дитині потрібні певні обмеження - щодо безпеки (пояснити, чому не можна вибігати на дорогу і треба переходити за руку з дорослим), щодо прийнятих норм поведінки в сім'ї і в суспільстві (маму не бити, не кусати брата, не витирати руки скатертиною, тощо).

Тому слово "ні" в житті дитини має бути присутнім. І для того, щоб змиритись і прийняти це обмеження, адаптуватись - дитині треба поплакати. Виплакати сльози марних сподівань. В дітей свої цінності, які змінюються з віком, тому треба розуміти, що неможливість бити маму іграшкою по голові дитиною (в районі 1-1,5 року) може сприйматись як велика трагедія. Так само як і в 2-3-4 роки поламана лопатка може викликати бурю емоцій на 15 хвилин і гучністю на весь майданчик.

Сльози марних сподівань можуть бути виплакані лише тоді, коли дитина відчуває підтримку.

Навіть тоді, коли я сама (моя заборона) є причиною сліз , я поруч і допомагаю заспокоїтись . Найперше - я дозволяю плакати. Це виглядає приблизно так : "Ні, я не дозволяю брати ніж". Дитина плаче, я беру на руки. Ніж і далі не можна, але плакати можна.

Уривок з брошури О.Писарик "Прив‘язаність – життєво-важлививй зв‘язок" :

"Коли в нас щось не працює, перший імпульс – змінити ситуацію. Випросити цукерку, перезавантажити Windows, зробити ремонт. Якщо зміни відбуваються, то енергія фрустрації переходить у бік змін.

         Проте існує багато речей, які ми не можемо змінити. Коли ми впираємося у стіну марних сподівань, в усвідомлення неможливості змін, наша енергія фрустрації продовжує свій шлях.

         Щоб зрозуміти, що відбувається далі, уявімо собі найбільш виражені марні надії, ситуацію, яку неможливо змінити: смерть близької людини. Ми не можемо повернути людину, і нам залишається тільки виплакати наше горе і адаптуватись до втрати. Це може зайняти роки, і можна так і не змиритися, але шлях до адаптації лежить тільки через сльози – сльози марних очікувань. Це не обов'язково будуть сльози у їх фізіологічному втіленні, але шлях адаптації завжди пролягає через просування від злості до скорботи.

         Для дитини (особливо маленької, років до  5-6) будь-яка непрацююча ситуація – джерело величезної роздратованості, і сльози марних сподівань є основним шляхом адаптації.

Це не раціональний процес, він не залежить від логіки, адаптація – процес емоційний.

Щоб попередити спекуляції поняттям «сльози марних сподівань»...

Дослідження показують, що до 4-5 років діти повинні плакати відносно часто. Не від голоду, не від болю, а від неможливості змінити ситуацію.

Так народжується психологічна гнучкість, здатність легко адаптуватися до змін без втрати власного «я».

         Плакати діти повинні не покинуті в куточку, а в люблячих руках. Добре, коли дорослий – джерело фрустрації і дорослий – джерело комфорту – різні люди, але з власного досвіду скажу, що нічого страшного не трапиться, якщо ви спочатку чітко визначите для дитини нездоланні межі («дорослі повинні поговорити, а ти повинен зачекати»), а потім виступите в якості розрадника і допоможете їй виплакатися у себе на руках.

         Якщо дитина, яка відчуває роздратування не змогла ані змінити ситуацію, ані виплакати сльози марних сподівань (пройти шлях від злості до скорботи), то енергія фрустрації іде далі, до останнього механізму захисту від прояву агресії.

         Чому діти втрачають здатність виплакатись? Почуття марності сподівань – дуже вразливе почуття. Насправді свої сльози марних сподівань дитина, особливо маленька, може знайти тільки в руках тих, до кого вона прив'язана. І це повинна бути безпечна прив'язаність. Інакше відбувається оніміння почуттів, дитина зводить захист від вразливості, втрачає здатність плакати, а рівень агресії/самоагресії підвищується в декілька разів.

....

... краще все-таки визначити неможливість змін (тверде "ні", "не дозволяю", "не можна зремонтувати поламану іграшку" ) і тримати в руках, поки не виплачеться.

         «Тримати в руках» не обов'язково фізично, мається на увазі необхідність постійно підкреслювати, що ви поруч і співчуваєте їй, хоч і не можете змінити ситуацію. Проте часто фізичне тримання у руках просто безпечніше і для дитини, і для оточуючих. "